(футуристична поезійка)
– Дивись: он там! – То що, літак? – Та ні, то – Суперпес! – Кулик чи Чорногуз? – Оце так туз! (Рима не моя, це – Чорногуз!)
Ні-ні, це я, лечу- пержу; Реактивною тягою власної дупи Пориваюся вгору, на високі віражі крутити мертві петлі На висоті 3000 метрів! Лишаю хімтрейли за собою, ніби змовник світовий, А ви – нюхайте весну Запашну Квітами-косами закосичену, Поки я долаю уявне та реальне в небі Вашинґтона (Залізна людина!) І поки хтось строчить сонети, Поки Jerry Heil нарізає куплети про те, яка вона бунтівниця І як вона не слухає чужої думки, А ви всі за це плескаєте в долоні, мов ідіоти, Я десь за небокраєм в лижних окулярах Global Vision Trip, Що коштують, як вся твоя зарплата, І в навушниках (хз, як вони називаються) Під акомпанементи Jad’и Facer, лечу далеко Від марноти світу та людей, Адже я – авіатор між вами, А вам тільки нюхати кометні коми, Що я по собі залишаю тут і зараз, колись там.
(Сиджу в туалеті, поки це пишу. У двері постукали – Я відчинив – Эм… – Ну, че уставился? – Так ты это… – Да, сижу, сру, какие проблемы? Классики тоже в туалет ходят. Че надо-то? – Так я… не вовремя. Но ты открыл, и я… – Ну так на тебя посмотреть. Вдруг ты из ТЦК и повестку хочешь вручить. Скажешь потом, что укрываюсь от вас. Иди давай, я занят.)
Нюхайте на здоров’я! І діткам потім розповісте, що я комусь із вас спросоння дав краба, Під час своїх коротких приземлень. О так; я не набиваю друзів у Фейсбуці, Не презентую кніжонки, не лечу у Мальме, А пролітаю повз нього, Не пишу дисертацій на 800 сторінок про фігню, Аби отримати надбавку до зарплатні, Бо я – просто геній, і вам до мене, Як до неба рачки...
Авіатор нового століття- тисячоліття, За яким вам не поспіти. Вам тільки нюхати ґеніальні міазми Уже якось потім... А я уже тут, у небі, всю Землю облетів, Усіх вас запердів І на Марс полетів, Одбираючи першість у Маска; Ну а потім – далі, Вояджер 2, Опорт’юніті чи ще там щось із НАСА. Я – авіатор-хімтрейлер, що підкоряє висоти, Доки мистецькі босоти І всілякі підставні професори Хизуються перед б*длом, що можуть зв’язати кільканадцять рядків Із кінцями Чи описати «Суспільство театру», попри те, що вони – клоуни; Правду сказано добрими людьми, що я крутий. Та і як-бо не так, мої любі, Адже щоби вийшов читабельний текст мені не треба сидіти зі словником кілька годин, Та і як тут сидіти, коли я лечу На реактивній тязі свого пердака У невідомі куточки галактики? І колись, Через сотні мільйонів років, Туманності моїх пук-пук накриють рідну планету З головою, І ваші нащадки, якісь дельфіни чи гіперборейці, Схвалять мене на всі 100, Назвуть соколом польоту думок, А про вас скажуть: «Недалекі баклани».
|